Марія Грицай

Марія Грицай народилася 30 січня 1925 року в селі Тартаківець, Сокальського району Львівської області. У три роки вже почала читати. Першим букварем малої Марічки був «Кобзар» Тараса Шевченка. Поки її подруги бавилися – вона читала. Часом настільки занурювалася в читання, що лише голос матері повертав її до реальності.  В Тартакові закінчила 7 класів неповно – середньої школи з польською мовою навчання.

В 1939 року вступила до першого класу Сокальської гімназії. В 1939 році поступила на навчання в Сокальську торговельну школу, після закінчення якої отримала скерування в повітовий Союз Кооператив на посаду головного статиста.

В зв’язку з родинними обставинами в серпні 1943 року змушена була перевестися на роботу в Тартаківську  волосну Управу.

У 17 років в стала членом юнацтва ОУН. Неодноразово проходила вишкіл в Карпатах. Особливий вплив на сівтогляд дітей та молоді, зокрема і Марії Грицай, мав Петро Саноцький - активістом і великим патріотом, доктор філософії, теології і церковного права в м. Сокалі. Петро Саноцький гуртував довкола себе дітей та молодь, виховував їх через козацьку байку, стрілецьку пісню, оповідав про правдиві історичні події. Під його впливом діти ставали справжніми українцями, патріотами своєї країни, для яких Україна була понад усе.

Не одна українська родина завдячує відважній Марії на псевдо «Марта», яка попереджала людей про облаву енкаведистів. Марія Грицай була у Сокальському надрайоні  була референткою суспільної опіки. Згодом її перевели у Львівський і Яричівський райони. Тут її знали як «Якір». Довго енкаведисти вистежували українську патріотку «Біленьку».  

В червні 1946 року була схоплена у тенета катів. Сиділа у львівських в’язницях, бачила смерть, зазнала знущань і катувань. Ворогів найбільше бісило те, що молода, тендітна дівчина не зродила перед ними ні сльозинки. І навіть на суді, коли їй присудили 15 років каторги, вона чесно і з почуттям гідності сказала, що боролась за свою  Батьківщину – вільну, незалежну, Соборну Україну. Очі її не плакали, плакало лише серце і душа, але цього не бачили вороги.

Така важка доля спіткала не лише Марію Грицай, а й багатьох  інших, хто мав сміливість чинити опір радянській владі.

Душа страждала на чужині і всі страждання Марії Грицай виливалися на папір. Вона писала вірші, які присвячувала тим, хто відбував покарання на чужині.

         Відбула десять каторжних років і повернулася до своєї оселі у 1959 році. Колима, Сибір, для багатьох українських патріотів були місцем де вони стикнулися з важкою працею, жахливими випробуваннями, знущаннями, через які проходили ті, хто мав сміливість протистояти радянській системі або просто висловлював свою національну ідентичність.  Ці місця не зламали українських патріотів, не зробили з них рабів. І Марія Грицай не стала рабинею. 

 

 

Богдан Нечай

(16.10.1943 – 17.11.2019 )

    Патріот, що карбував історію:

«Я пишу про те, що переживав і бачив, нічого не замовчуючи. Історія повинна знати своїх героїв», — ці слова Богдана Миколайовича Нечая стали девізом усього його життя. «Історія — це пам’ять людського суспільства, його свідомість і совість», - ці  слова Нечая стали не просто цитатою, а мірилом його земного шляху. Громадський діяч, редактор, краєзнавець і невтомний рухівець — він належав до того покоління титанів, чия незламна воля закладала фундамент нашої Незалежності.

 Генетика незламності

Світогляд Богдана Нечая, формувався на прикладах справжнього героїзму. Його рід сповідував залізні національні цінності: дідо Тимофій був війт села і моральним авторитетом, а мамин брат, Іван Стрілець, віддав життя за Україну в лавах УПА у 1944-му.

Навіть депортація родини на Тернопільщину у 1946 році та повернення на рідні згарища через десять років не похитнули цього стержня. Богдан Миколайович згадував радянську школу як систему, що намагалася стерти індивідуальність через «жовтенят та комсомольців», але він обрав інший шлях — шлях власної думки та гідності.

         Шлях гарту і вірності

Доля Богдана Нечая була невіддільною від драматичної історії України XX століття. Народившись у жовтні 1943 року в селі Завишень, він ще дитиною пізнав гіркоту вигнання: у 1946-му родину депортували на Тернопільщину. Лише за десять років сім’я змогла повернутися до рідних згарищ.

Свій перший серйозний виклик системі Богдан кинув ще студентом географічного факультету Львівського університету, коли отримав догану за «зв’язки з арештованими». Пізніше, вже вчителюючи, він відмовився від посади директора школи, бо ціною була вимога «вступити в партію».

У 1972 році за захист церкви в рідному Завишні Богдана Нечая звільнили з Белзької школи. Педагогічна дорога була закрита на десятиліття, проте КДБ так і не змогло зламати його дух. Навіть працюючи інженером по тарі чи інструктором у товаристві «Кролівник», він залишався вірним собі: працював із повною віддачею, але ніколи не йшов на поклон до можновладців.

         Літописець Сокальського краю

Богдан Миколайович мав унікальний хист — збирати розрізнені спогади й архівні пил у цілісну картину національної пам’яті. Його праця «Сокальщина. Книга пам’яті України. 1914-1990» стала фундаментом для розуміння трагедії та величі нашого краю. Саме він вперше опублікував поіменні списки загиблих героїв та жертв тоталітаризму, витягнувши їхні імена з небуття.

Не менш цінними є його локальні дослідження:

• ·        «Завишень» — глибокий нарис про історію та побут рідного села;
• ·        «Церква над тихим Бугом» — результат дослідження боротьби громади за свій храм;
• ·      «На зламі XX століття» — мемуарна праця про становлення незалежності, яку друзі та соратники видали вже після смерті автора.

     Політик і видавець

З початком демократичних перетворень Богдан Нечай став «двигуном» змін. Він очолював осередок Народного Руху, був головою Жвирківської селищної ради першого демократичного скликання, працював у райдержадміністрації та обирався депутатом районної ради.

Протягом 14 років він видавав газету «Сокальщина». Це було не просто медіа, а трибуна для гострих дискусій про екологію, економіку та культуру. Богдан Миколайович особисто організовував відновлення стрілецьких могил та підняття синьо-жовтих прапорів у часи, коли це потребувало неабиякої мужності.

«Нам пощастило жити в цікавий час... І наше щастя в тому, що ті надії на свободу і незалежність справдилися», — писав він згодом.

         Жива спадщина

Помер Богдан Нечай 17 листопада 2019 року, працюючи над черговою розвідкою. Його нагорода — відзнака НРУ «За заслуги перед українським народом» — була лише формальним підтвердженням того, що знала вся Сокальщина: перед нами людина незламної волі.

Богдан Нечай не встиг завершити свою останню мемуарну працю «На зламі XX століття» — вона побачила світ вже після його смерті  завдяки родині та соратникам. Свій величезний архів він заповів молоді, передавши матеріали до Малої академії наук та місцевого музею.

Сьогодні, коли українські воїни знову виборюють незалежність у боях з московським агресором, дух Богдана Нечая живе в кожному волонтерському рукостисканні та в кожному патріотичному дописі молоді. Він вірив, що нове покоління продовжить справу дідів — і він не помилився.

 

 

 

 

Богдан Стефанишин

(2.10.1913 - 1986)

Історія Сокальщини — це не лише дати й події, а передусім люди, які пронесли славу рідного міста через десятиліття й океани. Постать Богдана Стефанишина є унікальним прикладом того, як талант гартувався у вогні війни, а щире патріотичне слово зцілювало душу.

    Ранній розквіт на берегах Бугу

Богдан народився у Сокалі 2 жовтня 1913 року. Його хист до слова проявився надзвичайно рано — перші вірші хлопець почав писати ще 12-річним підлітком. Навчаючись у Сокальській гімназії, він був активним учасником літературного життя, а у 1934 році успішно склав тут іспит зрілості.

Юність Богдана була сповнена праці: щоб отримати освіту, він давав лекції учням міських шкіл, буквально виборюючи своє право на знання. Його перші творчі кроки пам’ятають сторінки сокальської газети «Голос з-над Бугу» та львівського часопису «Назустріч». Згодом, уже вчителюючи на Холмщині та готуючись до матури в Холмі (1940 р.), він продовжував фіксувати у поезії подих епохи, що невблаганно котилася до війни.

    Рятівник молоді та дивізійник

Початок 1940-х став для Стефанишина часом важких випробувань. Богдан після повернення до Сокаля в 1941 році, спершу працював референтом виховання молоді в «Будинку культури», а згодом за намовою Степана Ріпецького, тодішнього тимчасового старости міста Сокаля, працював в уряді праці та старався допомагати нашій молоді, щоб її не забирали до Німеччини.

Коли не було кращої альтернативи, Богдан вступив у ряди 1-ої української дивізії «Галичина», у рядах якої перейшов багато різних труднощів. В 1945 році був під час налету аліянтських літаків тяжко поранений і понад рік пролежав у різних шпиталях Баварії, аж до травня 1946 р. Того ж дня був офіційно звільнений з полону в місті Інґольштаті. Дальше його життя пливло із струмом всієї української еміграції. Для Богдана це не був просто військовий обов’язок — це була боротьба за ідею.

    «Шолом і квітка»: голос пам’яті

Довгі роки еміграції у Філадельфії Богдан присвятив вихованню сина та літературній праці. Лише у 1984 році, завдяки меценатській підтримці, у Торонто побачили світ дві його знакові збірки:

 

«Шолом і квітка» — книга-ремінісценція, присвячена полеглим побратимам-дивізійникам. У назві закладено глибокий гуманістичний зміст: поєднання суворої воєнної дійсності та нев’янучої любові до життя.

«Патріярхові України» — збірка, присвячена духовній величі Йосифа Сліпого.

Його поезія друкувалася у найавторитетніших виданнях діаспори: «Краківські Вісті», «Америка», «Вісті Комбатанта» та бюлетень «Надбужанська Земля».

    Громадянин, що став поетом

Дослідники зазначають: за своїм характером Богдан Стефанишин був насамперед громадянином - суспільником, а вже потім поетом. У його віршах «Народ наш жде», «І наш край — Вифлеєм» проривається палке почуття любові до України та вірність її провідникам.

Творчість нашого земляка пронизана глибокою вдумливістю та ніжною лірикою. Навіть у найтяжчі хвилини на чужині він залишався вірним сином своєї «малої батьківщини» — Надбужжя. Сьогодні його збірки є пам’ятником не лише автору, а й усім українцям, які попри рани й еміграцію, не дали згаснути вогню нашої культури. Саме йому ми завдячуємо піснею про Сокаль.

 

 

Дмитро Штикало

(7.11.1909-4.11.1963)

7 листопада 1909 року на Сокальщині, у селі Ільковичі, народився чоловік, чиє ім’я стало синонімом незламності. Дмитро Штикало — постать, яка поєднала у собі талант тонкого літератора та залізну волю революціонера. Його життя — це літопис боротьби за незалежність, написаний і пером, і власною долею.

Гартування духу: від гімназії до «Берези Картузької»

Шлях патріота розпочався у стінах Сокальської гімназії, а політичного апогею сягнув під час навчання у Львівському університеті. В умовах польської окупації Штикало не шукав компромісів: він вступив до ОУН, ставши головою Союзу українських студентських організацій та членом Крайової Екзикутиви.

За відданість ідеї платив свободою. У 1932 році — перший арешт, а з 1934 по 1936 роки — ув’язнення у сумнозвісному концтаборі Береза Картузька. Саме там, за колючим дротом, народилася його славетна поема «Дума про Березу Картузьку». Твір, що змальовував неймовірну стійкість побратимів, в’язні знали назубок, а в рукописах він розлітався всією Західною Україною. Лише у 1941 році поема побачила світ друком у рідному Сокалі.

        Хрест і Меч: ідеологія опору

Згодом Штикало свідомо «вбив у собі поета», аби дати простір гострій публіцистиці. У 1937 році з-під його пера вийшло есе «Над небом сяє хрест меча». Автор обґрунтував пророчу тезу: найбільшими ворогами більшовизму є християнство та націоналізм.

Цитуючи митрополита Андрея Шептицького, Дмитро Штикало наголошував, що комунізм — це передусім боротьба проти Бога, а захист нації є священним обов'язком. У цьому есе Дмитро Штикало полум’яно закликає: «Хрест і меч — символ Церкви і Нації! Хрест — що є мечем, меч — що є Хрестом! Хрест меча — ось гармонія і синтеза християнізму і націоналізму. По дорозі до здійснення свого історичного післанництва Україна мусить виконати, між іншим, одне важке й далекосягле своїми наслідками завдання: знищити більшовизм. І нема найменшого сумніву, що це якраз і передусім — завдання України, а не чиє інше». Його заклик до «гармонії Хреста і Меча» став ідеологічним дороговказом для цілого покоління борців.

         Голос підпілля та еміграція

У роки Другої світової війни Дмитро Штикало тримав інформаційний фронт. Він працював на підпільній радіостанції ОУН «Самостійна Україна» на Сколівщині. Радіомовлення кількома мовами (англійською, французькою, німецькою) доносило світові правду про боротьбу УПА проти двох окупантів — нацистського та радянського.

З наближенням військ Червоної армії Дмитро Штикало змушений був емігрувати. Спочатку опинився у Франції, де став співредактором газети ОУН «Українець — Час» (1951 рік), яка виходила друком у Парижі. Тоді ж українська студентська громада в Іспанії організувала на Національному радіо країни українське мовлення, яке транслювало свої радіопередачі і на Україну. Редакцію очолив Дмитро Штикало.

         Свою журналістську та ідеологічно–пропагандистську діяльність він продовжив у виданнях ОУН «Визвольний шлях» (Лондон), «Шлях перемоги», «Український самостійник» (Мюнхен). Його публіцистичні статті залишаються актуальними і тепер. Зокрема, це стосується такого чинника, як розбудова Незалежної України (передусім, духовна).

             Пам’ять Прибузької землі

Серце великого патріота зупинилося 4 листопада 1963 року в Мюнхені. Проте його слово повернулося додому. У 2014 році Сокальська міська рада посмертно присвоїла Дмитру Штикалу звання «Почесний громадянин Сокальського району».

 

 

 

Любов Бенедишин: Поезія, що народжується між цифрами та словами

(20.03.1964 р.)

Чи може суворий головний бухгалтер бути тонким ліриком? Чи вживаються в одній душі хімічні формули, фінансові звіти та магія вірша? Історія сокальської поетеси Любові Бенедишин доводить: справжній талант не знає меж і професійних бар’єрів.

Від хімії та цифр — до високого слова

Народжена в родині інженера та кравчині, пані Любов навчалася у Сокальській середній школі № 1. Її шлях здавався далеким від літератури: диплом хіміко-технологічного факультету «Львівської політехніки», згодом — фах бухгалтера.

Вона працювала майстром зміни в Сокальському заводоуправлінні цегельних заводів, обіймала різні посади на ВАТ «Сокальська панчішна фабрика», а з 2005 року головним бухгалтером Сокальської приватної агрофірми «Птахівник». Провадила і провадить громадську роботу, належить до членів благодійного фонду «Майбутнє України. Сокальщина». Але поруч із цифрами в дебетах і кредитах завжди жило щось більше.

Творчий всесвіт Любові Бенедишин: Від першого вірша до європейського визнання

Історія Любові Бенедишин як поетки розпочалася у символічному 1991 році. Саме тоді народився її перший вірш, який дав поштовх багаторічному літературному марафону. Відтоді її ім’я стало невід’ємним від культурного ландшафту не лише Сокальщини, а й далеко поза її межами.

 Сходження на літературний Олімп

Шлях пані Любові — це приклад того, як локальний автор стає голосом цілої епохи. Її твори пройшли шлях від районних часописів «Голос з-над Бугу» та «Храм серця» до сторінок колективних збірників «Сокальщина літературна», в альманахах «Провесень», «Соколиний край», «Ірпінські поетичні зустрічі», у газетах «Літературний Львів», «Літературна Україна» та інших.

З 1997 року Любов Бенедишин обіймає посаду відповідального секретаря Сокальського районного літературно-мистецького об'єднання «Колос». З березня 2017 року вона очолює цю організацію. З 2001 року вона заступник головного редактора й голова редакційної колегії альманаху «Соколиний край». У 2006 році Любов Бенедишин вступила в Національну спілку письменників України. У 2011 році вона стала однією з лауреатів конкурсу «Золотий тризуб».

Міжнародна арена

У 2016 році її голос зазвучав у Європі. Вірш «Розгойдали небо…» був обраний для польської антології «Zieleni się drzewo pokoju», де представив Україну серед 60 поетів із 23 країн світу.

        Що кажуть критики?

Літературознавці та колеги часто називають її «Сокальською Ліною Костенко», і ось чому:

         «Правдива і мужня її громадянська лірика, щира і зворушлива лірика інтимна. Змальовуючи природу і почуття, вона вміло передає ті нюанси та півтони, з яких тче полотно своєї поезії — ліричної і жіночної, стриманої і виваженої».

«Неординарне сприйняття світу виливається у довершені вірші, (…) бо духовний вектор творів поетеси спрямований у найпотаємніші глибини людської душі. Талант, помножений на працьовитість, — ось складові успіху та визнання поетеси».

«…помітно, як із часом міцнішає голос поетеси, набираючи нових цікавих обертонів. Мужня і вдумлива її громадянська лірика, щира і зворушлива лірика інтимна. Любов Бенедишин уважна до слова, отже маємо перед собою уже сформованого і цікавого поета».

«Поетеса вправно володіє словом, вміє творити художній образ, настрій, правду життя, що не залишає читача байдужим… Поезія Любові Бенедишин серйозна, багатовимірна, щира, зболена. У ній наш час, який хоче зрозуміти і облагородити авторка».

«Сміливість і свіжість думки, незвичні ліричні переходи, лаконічність висловлення, глибина мислення — все це вирізняє її з-поміж інших, додає неповторної самобутності».

«Несподівані ракурси минулого, незбагненні сентенції майбутнього, філософські рефлексії дня сьогоднішнього — невидимим промінням заламуючись у призмі поетичного світобачення — творять зримий пучок яскравих відчуттів, образів і силуетів…».

 

 

Ярослав Кортко

(3.07.1948 – 9.09.2008)

Бувають постаті, чиї імена стають нерозривними з назвою рідного краю. Коли ми кажемо «Прибужжя», «Сокальщина», «Сокілград», у пам’яті багатьох мешканців нашого району одразу постає він — Ярослав Кортко. Композитор, поет, журналіст і невтомний збирач народних скарбів. Людина, чий голос протягом десятиліть був камертоном культурного життя нашої громади.

Тернистий шлях до музики

Ярослав Васильович народився 3 липня 1948 року в селі Теляж (Ланкове) у простій селянській родині Софії та Василя Кортків. Доля не була до нього надто ласкавою: вже у два роки хлопчик залишився півсиротою, втративши батька. Важке повоєнне дитинство загартувало характер, але не очерствило душу.

Після початкової школи в Лещатові та навчання в Червоноградському інтернаті, Ярослав пройшов школу життя на Сокальському заводі хімволокна та в лавах армії. Проте музика, що жила в ньому змалечку, вимагала виходу. Здобувши вищу освіту за спеціальністю «хоровий диригент», він присвятив себе служінню мистецтву: працював завклубом у Боб’ятині, а згодом — художнім керівником будинку культури в рідному Теляжі.

Журналістське перо та «Голос Сокальщини»

Талант Ярослава Кортка був багатогранним. Його слово було таким же влучним, як і мелодія. Почавши як дописувач районної газети «Вперед» (нині — «Голос з-над Бугу»), він згодом професійно опанував фах журналіста у Львівському національному університеті ім. Івана Франка.

Багато років мешканці району впізнавали його за неповторним тембром. Працюючи редактором Сокальського радіо та на радіо «Сокаль», він став справжнім «Голосом Сокальщини». Його репортажі та передачі завжди дихали любов’ю до рідного краю.

Душа літературного «Колосу»

Особливе місце в житті митця посідало літературно-мистецьке об’єднання «Колос». Ярослав Кортко став однією з ключових постатей цього союзу. Його творча діяльність розвивалася у кількох напрямках.

Музичне оформлення поезії: Він мав унікальний дар «чути» музику в чужих віршах. Його співпраця з Петром Гоцем та Мироном Гавришкевичем подарувала нам безсмертні пісні. Музика до вірша «Кобзар» Гавришкевича стала справжньою класикою місцевої сцени.

Гімн рідному місту: Вірш Кортка «Мій Сокілград, мій соколиний край…» став одним із символів об’єднання та всього району.

Фольклористика: Ярослав Васильович усвідомлював, що народна пісня — це коріння нації. Він невтомно збирав та записував фольклор Сокальщини, рятуючи від забуття безцінні скарби нашої автентики.

«За синій Буг летять пташки...» — писали про його спільну працю з колегами. І сам він був як той птах, що присвятив свій спів небу над рідним Бугом.

Останній акорд

20 липня 2008 року у с. Поториця відбувся його останній творчий вечір. Він був сповнений енергії, мріяв написати ще сотні віршів та пісень. Але 9 вересня того ж року серце «Співця Прибузького краю» раптово зупинилося.

Ярослав Кортко спочиває на новому цвинтарі в Сокалі, але його голос продовжує звучати. Він звучить у записах радіоефірів, у піснях, що виконують місцеві колективи, та в рядках альманаху «Соколиний край». Митець пішов, але залишив нам свій Сокілград — оспіваний, мелодійний і вічно живий.

 

 

 Бібліотеки підбивають підсумки і… знімають кіно!

    Вже традиційно на початку року ми підбили підсумки роботи бібліотек громади за 2025 рік. Це була нагода згадати досягнення, поділитися досвідом, обговорити виклики та визначити нові ідеї для розвитку бібліотек у громаді.

    Окрему увагу під час зустрічі приділили важливій практичній темі "Налагодження обліку роботи Хабу цифрової освіти і відображення його роботи в облікових документах бібліотеки"

Учасники розглянули:
💻 які саме послуги надає Хаб цифрової освіти у бібліотеці;
📊 як вести облік консультацій, навчань та індивідуальних звернень користувачів;
📑 у яких формах бібліотечної документації відображати проведені заняття, тренінги та допомогу відвідувачам;
👩‍💻 як фіксувати роботу з користувачами, які опановують цифрові навички — від користування смартфоном до роботи з державними онлайн-сервісами.

     Цього разу бібліотекарі не лише аналізували рік, що минув… вони ще й вчилися створювати фільми на семінарі - тренінгу «Бібліотека у кадрі: створення коротких ШІ-фільмів для популяризації читання»

     Бібліотекарі громади занурилися у світ сучасних технологій та дізналися, як за допомогою штучного інтелекту можна створювати короткі відео, що оживляють книги та привертають увагу до читання.

Під час тренінгу учасники:
✨ створювати ідеї та сценарії відео
🖼️ генерувати ілюстрації та сцени
🎤 робити озвучку
🎞️ монтувати короткі відеоролики

    Сьогодні бібліотека — це не лише місце, де живуть книги.
Це простір інновацій, творчості та нових медіа, де бібліотекарі опановують сучасні інструменти, щоб ще цікавіше розповідати про книги та читання.

    Можливо, вже зовсім скоро у стрічках соцмереж з’являться перші бібліотечні ШІ-фільми, створені нашими бібліотекарями 🎥📖